Украинская нечисть

Баба (дика баба) — фантастичний образ народної міфології, зафіксований переважно на Західній Україні. В українському фольклорі окреслюється слабо. На Гуцульщині — це висока, худа, з довгим волоссям жінка, якій приписували ворожі щодо людини функції (вона сидить у кукурудзі, може «вбити дитину залізним макогоном» або залоскотати до смерті). А на Бойківщині змальовується як нешкідливий міфологічний персонаж (натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі). Існувало повір'я, що зловлена в полі, вона служитиме господарю як вірна наймичка. Подекуди вірили, що дика баба любить підміняти людських ще не хрещених дітей своїми («відміни», «обмінки»). Деякі дослідники відносять цей міфологічний образ до рідкісних реліктів вірування в жіноче уособлення домовика — «домовичку», «доманю», генетично пов'язане з прадавньою богинею життя і родючості.

Блуд — за уявленнями українців, різновид нечистої сили. Згідно з легендою, блуд — це скинутий богом з неба злий дух (слуга Сатани), що не встиг приземлитися і завис у повітрі після того, як Бог промовив «Амінь». Відтак блуд чіпляється до кожного перехожого, який випадково доторкнеться до нього. Може прибрати вигляду птаха, панії, чоловіка, кота, пса, світла тощо. Найчастіше «чигає» на подорожнього на роздоріжжі. Вчепившись у людину, блуд водить її до повного знесилення на одному місці або заводить у болото, воду чи іншу прірву, а то й жорстоко збиткується над нею. Серед численних захисних засобів проти блуду рекомендувалося знати день уродин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку та ін. Зникав блуд (розсіювався) після того, як проспіває півень, що вказує на пряму спорідненість цього персонажу з демонологічними нечистими силами.

Богині (лісниці, мамуни) — злобні і ворожі щодо людини істоти. Як і дика баба, богиня — це висока, худа, з розпатланим волоссям жінка, що живе у печерах та неприступних місцях. Натрапити на неї можна в лісових хащах або в полі. Для захисту слід мати оберег — металевий предмет, часник чи «тройзілля», «оделен зілля». Богині наділялися здатністю перевтілюватися, прибираючи вигляду та голосу певної дівчини чи молодиці, щоб заманювати чоловіків. Вважається, що мамуни бувають не лише жіночої, а й чоловічої статі. Зваблених людей вони заводять у безвість. Побутувало повір'я, ніби богині — це дружини дідьків. Вони люблять підміняти людських ще не хрещених дітей на свої «відміни», «обмінки». Подекуди їм приписували функції «лісних», «пастухів звіра». На відміну від дикої баби, в семантиці уявлень про богинь більш виразно окреслена їхня спорідненість з нечистою силою.

Вихор
Семантика традиційного уявлення про вихор істотно відрізняється від народних уявлень про вітер (як уособлення природно-атмосферного явища в образі сердитого, вусатого дідугана). Божественна суть та персоніфікація вітру зафіксовані ще в давньоруських джерелах («Слово о полку Ігоревім»). Вихор же у народній демонології — це сам нечистий, чорт.

Хоч і змальовувався він в антропоморфному образі покритого шерстю чорного чоловіка, проте крила, великі кігті та хвіст видають його зооморфну природу. Живота вихор не має, а відтак літає з відкритим нутром, за що й названий «котолупом». Живе у полі або в скелі, постійно перелітаючи та перебігаючи з місця на місце. Надто рухливим стає перед бурею, шукаючи схованки собі від грому, який вбиває його. Коли здійметься вихор, у народі кажуть, що це «сам нечистий справляє своє весілля». Вірили, що коли вцілити ножем у вихор, то можна вбити його. Потрапити у вихор було вкрай небезпечно, оскільки це могло спричинити психічну («чорну») хворобу або каліцтво. Існувала в народі ціла система магічно-захисних дій, метою яких було уникнути небезпеки від «підвію» вихором. Суттєва відміна вихору від інших нечистих сил — його здатність діяти не вночі, а вдень.

Дідо (Капуш) — фантастичний образ, сутність якого осмислюється у фольклорній традиції українців не стільки як нечиста сила, скільки як іпостась домашнього духа. Уявлявся карликом з великою головою і довгою сивою бородою. Живе він у кущах бузини, поблизу хати, має добродушну вдачу. Однак під впливом християнської традиції це вірування трансформувалося у повір'я пропобутового чорта, дідька. Аналогічна модифікація давніх вірувань у дідо як домашнього духа фіксується і в казкових сюжетах пізнішого походження, у яких цей персонаж змальовується виключно як зловорожа щодо людини істота, дії якої подібні до дій чудовиська-змія, що викрадає дівчат і вбиває людей.

Земний дух — це різновид нечистої сили, покараної Богом і приреченої жити під землею. Земляним духам народна уява приписує ті ж функції та властивості, що й іншим чортам. Вважається, що живуть вони під деревом, під каменем, під стовпом тощо. Земляні духи, а також їх різновиди — «копальняний дух», болотяник (очеретник) та ін.— можуть жорстоко помститися (наслати тяжку хворобу) тому, хто потривожить їхній спокій. Щоб уберегти себе від помсти, рекомендувалося серед іншого вилити до викопаної ямки чарку горілки — своєрідне жертвоприношення з метою задобрити духа. Символічне жертвоприношення та побутуючі версії про природу земляного духа виразно окреслюють його язичницьку основу — віру в добрих і злих духів оточуючої природи (культ дерев, каміння, криниць тощо). Певний вплив на формування українських традиційних уявлень про земляного духа мала і християнська традиція.

Змій (метеор)—популярний персонаж українського фольклору. У формуванні уявлень про нього простежуються як давня погансько-язичницька традиція, так і біблійно-християнські й середньовічно-фантастичні мотиви. Усна традиція українців інкримінувала зміям зловороже ставлення до людей (зваблюють дівчат і жінок, вбивають людей, спалюють їхню оселю). Як представник нечистої сили, змій може перевтілюватися: ударившись об землю, прибирає вигляду молодого, привабливого парубка. Звичайно нагадує «куль соломи», з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина (лише з кількома головами) чи перекинутися вужем. Змій має й крила, які знімає, відвідуючи людей.

Заманюючи дівчат, він підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї він і ходить по ночах у вигляді парубка і висмоктує кров. Щоб позбутися його, потрібно віднести знайдену річ назад. Важливою рисою, що виказує приналежність змія до світу нечистої сили, є й те, що він полює за людськими душами (підмовляє людей записати йому за викуп свою душу).

Злидні (нещастя) — міфічні істоти української демонології, що є уособленням недолі, біди. Найчастіше народна уява змальовувала злиднів у вигляді дідків-жебраків або маленьких, ненаситних, невиразно окреслених істот. Фольклорний образ «злиднів» сформувався, очевидно, з різних джерел: древніх язичницьких вірувань, візантійсько-християнських уявлень та середньовічної європейської демонології (мотиви легенди про спійманого та закритого в посудині «біса» — «злого духа»). Злидні, як і домовики, поселяються під піччю. Вважалося, що де поселяться злидні, там надовго запанує крайня бідність. Цю здатність злиднів прирікати людей на вічну, безвихідну бідність фіксують народні прислів'я: «Багатство — дочасне, а злидні — довічні»; «Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна». Позбутися злиднів, за народними повір'ями, можна хитрощами, заманивши їх у якусь посудину чи в іншу засідку.

У ряді оповідей подибуємо і мотиви сюжетів, у яких заперечується фатальна приреченість людини на злидні, вічне бідування. У них, натомість, закладена глибока мораль і народна мудрість про те, що злидні поселяються у людей ледачих, «легкомисних», які не дбають про добробут і достаток, а живуть, як доведеться, сьогоднішнім днем. Про таких мовиться: «Заробив кришку да вкинув у кишку». А от у працьовитого, дбайливого господаря злидні не водяться («Роби, небоже, то й Бог поможе»). Таке дуалістичне трактування злиднів українською фольклорною традицією відбиває, з одного боку, уявлення народу про фатальну залежність добробуту людини від вищих сил — богів і духів, а з другого — фіксує прагнення людини до самоствердження, перемоги над світом духів.

Мара — міфічна богиня зла, хвороб і смерті. Пізніше — уособлює тривожний і неспокійний сон. Мислилась людиноподібною істотою, що насідала на сонну людину, а коли людина прокидалася, миттю зникала. На Бойківщині цей персонаж виступав уособленням біди. На Поділлі демонологічний образ мари персоніфікувався у вигляді страшної істоти жіночої статі, що з'являється як нічний привид чи видіння і є злою, нечистою силою.

Морок — демонологічний образ українського фольклору, різновид нечистої сили. За своєю суттю і функціями цей дух нагадує манію. В українських повір'ях йому інкримінують зловороже ставлення до людей, він затьмарює розум, і людина божеволіє. Докладних описів цього персонажа не зустрічається.

Нічниці — злі, демонічні істоти української міфології, яким приписувалась здатність відбирати у людини, надто в маленьких дітей сон. Подекуди нічниць плутали з упирями, «мамунами». Як втілення душ померлих дівчат, вони з'являлися до того, кому хотіли помститися, або ж до його дітей. Вважалося, що цю злу силу можна було внести до хати з водою, тому не рекомендувалося ввечері ходити по воду. У тих же випадках, коли воду все ж вносили після заходу сонця, радили очистити її вогнем (зануривши у воду запалену трісочку).

Одмінок («обмінчук», «одміна») — за народними уявленнями українців, підмінена «богинею» (лісницею) чи нечистим дитина. Українці вірили, що нечистий може викрасти людське немовля, підкинути натомість своє. Впізнати одмінка можна було начебто по мішкуватій будові тіла (з маленькою головою, великим черевом та тонкими ногами), по ненаситності в їжі. Вважалося, що підмінені діти невгамовно кричать і погано розвиваються. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла (від немовляти до розмірів дорослої людини). Побутувала думка, що одмінок міг вигодовуватися у людей до двадцяти років. Щоб позбутися одмінка, радилося винести його в мішку на перехрестя доріг або кинути таку дитину на смітник і «перебити на ній дев'ять пучків різок із деркача». Нечистий чи лісниця-богиня, пожалівши свою дитину, начебто забирають її і повертають людську. Побутувало повір'я, що з одмінків виникають перелесники, які, на відміну від інших нечистих сил, будучи похрещеними в ранньому віці, згодом не бояться хреста і можуть приступитися до людини. Отже, одмінок, за народною уявою,— це уособлення злого духа в образі дитини.

Загальнопоширеною в Україні була засторога не лихословити і не згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину.

Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують). Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі.

На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір'ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір'ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури.

Песиголовці (бесиголовці, сироїди) — різновид міфічних легендарних людей-велетнів, що вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів. За народними повір'ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. Мали вони собачі голови, що й спричинило їхню назву. За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються дуже швидко, чіпляючись один за одного. Трапляються оповіді і про велетів-людоїдів жіночої статі (одноока баба-людоїдка).

У середньовіччі віра в песиголовців набула в Європі значного поширення. В Україну ці уявлення проникли через апокрифи, що породили цілу серію оповідань про Адамових людей. Створенню повір’їв про велетнів-людоїдів сприяло й поширення серед грамотного населення в давнину окремих епізодів «Олександраїди» (боротьба Македонського з песиголовцями) і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові однооких циклопів). Закріпленню віри в песиголовців-людоїдів сприяв також церковний живопис та іконопис.

У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив зловорожого ставлення їх до людей (нападають на останніх і поїдають). В основі переказів про песиголовців лежать уявлення про чужоземні ворожі народи (живуть песиголовці-велетні, за переказами, десь у Туреччині чи на краю землі).

Відтак, повір'я про песиголовців — це трансформовані в народній пам'яті знання про міфічні чужоземні ворожі народи, нашестя їх.

Світилка (світло) — міфологічний образ українського фольклору. В традиційних народних уявленнях українців описи та трактування образу світилки трапляються рідко. Мислилась вона страшною і ворожою людині істотою і змальовувалася у вигляді трьох свічок. Більш поширеними є оповіді про демонічне світло, яке набувало різних форм і з'являлося незалежно від пори року. Світилка ж, за народними віруваннями, з'являється восени і ходить вночі по полях, коли вже зберуть урожай хліба. Поява на полях світилки збігається з часом, коли «женять на Семена свічку», «лушника». Подекуди її ототожнювали з вогнем: «Коли зберуть хліб, то вогонь ходить по полях». У етнографічних описах зустрічі з світилкою трактуються як небезпечні, такі, що викликають страшний переляк і навіть смерть. У деяких переказах та народних сюжетах про світилку наявні й мотиви про її зв'язок з нечистою силою. Так, подибуємо велику низку оповідань про перетворення в світло чорта, блуду, страху та інших бісів, злих духів. Демонічному світлу народна уява приписувала ті ж функції, що й іншим духам — здатність перевтілюватись і з'являтися у різних виглядах; зловорожі щодо людини дії. Хоча в описах світилки та світла і є певні відмінності, все ж гадаємо, що вони спричинені особливостями локального трактування цих міфічних образів, яких фольклорна традиція наділяє спорідненою сутністю і функціями.

Чугайстер (лісовий чоловік) — фантастичний образ української демонології. Виступає у фольклорних оповідях у невиразному окресленні: у вигляді високого, «лісового чоловіка», зодягнутого в білий одяг. Змальовували його як звичайного чоловіка, шкіра якого покрита довгим волоссям. Своїм поводженням і виглядом він нагадує лісовика, лісуна. Хоча, за побутуючими версіями, чугайстер — це заклятий чаклунами чоловік, якому «пороблено». Найбільш поширеним цей образ був на Гуцульщині. За повір'ями тих країв, чугайстер ловить лісових нявок і поїдає їх. Проте до людей чугайстер нібито ставиться доброзичливо, поспілкувавшись з ними при зустрічі, він відпускає їх, не завдавши шкоди. Образ чугайстера — це оригінальний персонаж демонології українців, пов'язаний з давніми анімістичними та антропоморфічними поглядами на сили і явища природи, з вірою у чародійство і перевертнів.